Він почав з малого, але важливого: більше розмов із учнями, більше спільних справ поза майстернями, більше моментів, коли можна просто посміятися разом. Поступово ліцей став місцем, де хлопці та дівчата не боялися запитати, помилитися, попросити допомоги. З’явилося більше ініціативи від самих учнів — вони пропонували ідеї, організовували вечори, допомагали облаштовувати простір під себе.
А потім — 24 лютого 2022 року. Усі пам’ятають той ранок: сирени, страх, невизначеність. У такі дні можна було або розгубитися, або згуртуватися. Олександр Васильович обрав друге.
Він не давав паніці шансів. Зібрав майстрів, викладачів, учнів і сказав: «Ми продовжуємо жити. І допомагаємо тим, хто зараз на передовій». І почалося:
- хлопці в майстернях варили буржуйки для бійців,
- дівчата в швейному цеху шили теплі речі та білизну,
- у їдальні пекли печиво — коробки їхали на фронт тисячами,
- писали листи — довгі, щирі, з побажаннями, які йшли від серця.
А ще приймали людей, які втікали від війни. Для них ліцей став тимчасовим домом: гарячий чай, місце, де можна поспати, поговорити, відчути, що ти не один.
Саме в ті місяці стало зрозуміло: наш заклад — це не тільки верстати й професії. Це люди, які вміють бути поруч, коли найважче.
Дякуємо Олександру Васильовичу за те, що не дозволив страху перемогти. За те, що показав молоді 15–18 років: навіть у найтемніші часи можна залишатися людьми.
Якщо ви навчалися або працювали в ті роки — розкажіть, будь ласка, у коментарях: що ви пам’ятаєте найбільше? Який момент став для вас особливим? Ваші історії — це частина нашого спільного спогаду.
Немає коментарів:
Дописати коментар