Пам’ятаємо. Навчаємось. Продовжуємо

 Є місця, які стають частиною життя.

Для когось — це перші кроки в професії, для когось — роки навчання, нові знайомства, переживання, перемоги й спогади. Саме таким місцем для багатьох поколінь став наш ліцей.

Цей блог — про пам’ять і тяглість.
Про те, як усе починалося, як змінювався навчальний заклад разом із часом і людьми, які тут навчались, навчали й керували. Про тих, хто залишив свій слід і про тих, хто творить ліцей сьогодні.

Ми зібрали історії, світлини й імена, щоб зберегти їх не лише в архівах, а й у відкритому просторі — доступному для кожного, хто хоче згадати, дізнатися або просто відчути зв’язок із рідним ліцеєм.

Бо історія не закінчується.
Вона триває — у стінах, у людях, у пам’яті.

Перші, хто повірив: як за пів року з’явилися кабінети, майстерні та перші учні (1970–1971)

Коли 16 березня 1970 року вийшов наказ про створення Лісоводського сільського професійно-технічного училища №10, на папері все виглядало просто. Але насправді попереду були старі стіни колишнього панського маєтку, конюшні, сараї та величезне бажання зробити з цього місця справжню кузню кадрів для села.

Саме Аполінарій В’ячеславович Куліковський, перший директор, узяв на себе всю цю відповідальність. Інженер-механік, людина з руками та характером, він разом із колективом (а тоді це були лише кілька майстрів і викладачів) за лічені місяці перетворив занедбані приміщення на те, що вже можна було назвати училищем.

Що встигли зробити до кінця 1970-го – початку 1971-го:

• відремонтували двоповерховий будинок дореволюційної забудови,
• облаштували 5 навчальних кабінетів,
• створили лабораторію трактористів,
• відкрили слюсарну майстерню та майстерню електрозварювання,
• запустили їдальню,
• організували бібліотеку з читальним залом,
• обладнали гуртожиток на 50 ліжок,
• звели перші складські приміщення.

А 25 травня 1970 року вже розпочалися заняття — у двох групах: трактористи-машиністи та слюсарі з ремонту електрообладнання. До січня 1971-го в училищі навчалося вже 250 учнів у 8 групах за п’ятьма професіями. Колектив налічував 19 осіб — і кожен з них розумів, що вони будують не просто навчальний заклад, а майбутнє для подільських сіл.

Це був той момент, коли мрія Григорія Івановича Ткачука, голови колгоспу «Україна», почала набувати реальних обрисів. Він вірив, що село потребує своїх механізаторів, своїх майстрів, своїх людей, які не просто працюватимуть, а любитимуть свою справу. І перші учні, перші майстри, перший директор — усі вони стали тими, хто цю віру втілив у стіни, у верстати, у знання.

Сьогодні, дивлячись на сучасний ліцей, легко забути, з чого все починалося. Але саме ті пів року 1970-го — це фундамент. Без тих людей, без їхньої віри та праці не було б усього, що ми маємо зараз.

Пам’ятаєте когось із тих, хто навчався в перших групах? Або чули сімейні історії про перші роки училища? Розкажіть у коментарях — це важливо зберегти.

 

Іван Дмитрович Гут — 35 років, які змінили все

35 років — це не просто цифра. Це ціла епоха в житті нашого ліцею.

У 1979 році, коли Іван Дмитрович Гут став директором, заклад уже стояв на ногах, але ще не був тим потужним, сучасним навчальним центром, яким ми його знаємо сьогодні. Саме за його керівництва Лісоводське професійно-технічне училище (а згодом — професійний аграрний ліцей) отримало той масштаб і комфорт, які дозволили виховати понад 10 тисяч кваліфікованих робітників.

Що сталося за ці 35 років під керівництвом Івана Дмитровича?

• Збудовано гуртожиток на 360 місць — справжній другий дім для учнів з віддалених сіл
• Зведено житлові будинки для працівників — спочатку на 4 квартири, згодом на 8
• Облаштовано громадсько-побутовий корпус
• Створено новий корпус навчально-виробничих майстерень — серце практичної підготовки
• Значно розширено матеріально-технічну базу, створено умови для спорту, художньої самодіяльності, повноцінного розвитку молоді

Це не просто будівлі. Це турбота про людей: щоб учні не мерзли взимку, щоб могли нормально харчуватися, щоб після занять було де відпочити, щоб майстри могли навчати на сучасному обладнанні, щоб працівники ліцею відчували, що про них дбають.

Іван Дмитрович Гут був не тільки адміністратором. Він залишався педагогом — викладачем вищої кваліфікаційної категорії, носієм звання «викладач-методист», кавалером значка імені А. С. Макаренка, відмінником освіти України, лауреатом численних грамот і дипломів Міністерства освіти та Хмельницької ОДА.

Багато випускників згадують його як людину, яка не просто вчила професії, а вчила жити з гідністю, працювати з душею, поважати свою справу і людей навколо. Саме за часів Івана Дмитровича ліцей пройшов усі етапи перейменувань і реорганізацій, ставши частиною незалежної України, але зберігши найкращі традиції.

Сьогодні, коли ми дивимося на сучасний ліцей, ми бачимо результат його 35-річної відданості. Він не просто керував — він будував майбутнє для тисяч сімей Поділля.

Дякуємо Івану Дмитровичу за серце, вкладене в ці стіни, в людей, у традиції.

А ви пам’ятаєте Івана Дмитровича? Може, навчалися саме за його часів? Чи розповідали вам батьки/дідусі про нього? Поділіться спогадами в коментарях — це дуже цінно для нас усіх.

Що змінилося за 50+ років: від Т-150 до тракторів з GPS

Коли в 1970-х наші перші учні сідали за кермо, перед ними стояли зовсім інші машини й завдання. А сьогодні? Подивімося, як еволюціонували професії та техніка в нашому ліцеї.

Тоді (1970–1980-ті роки):

• Трактор Т-150 або МТЗ-80 — «залізний кінь» колгоспу
• Комбайн «Нива» — перший масовий зернозбиральний
• Основні професії: тракторист-машиніст, слюсар з ремонту сільгосптехніки, зварювальник ручного дугового зварювання
• Практика: орання, посів, ремонт у полі «на коліні»
• Мрія: «Отримати права на трактор і працювати в рідному колгоспі»

Зараз (2025–2026 роки):

• Сучасні трактори John Deere, Case IH з GPS-навігацією, автопілотом і системою точного землеробства
• Комбайни з датчиками врожайності, дрони для моніторингу полів
• Професії: оператор сільгосптехніки з GPS, мехатронік сільгоспмашин, технік з обслуговування дронів, агроном з елементами цифрового землеробства
• Практика: програмування маршрутів, аналіз даних з датчиків, робота з точним внесенням добрив
• Мрія: «Стати фахівцем, який годує країну за допомогою технологій»

Навчальна база в ліцеї зберігає досвід десятиліть — і це не недолік, а перевага. Студенти 15–18 років вчаться на реальних машинах, які й досі працюють у багатьох господарствах: розбирають, лагодять, розуміють механіку. Вони знають, як полагодити те, що зламалося в полі о 3-й годині ночі, коли до найближчого сервісу 50 км.

А сучасну техніку вони опановують уже на практиці поза стінами ліцею — на підприємствах-партнерах. Там вони сідають за кермо тракторів John Deere та Case з GPS-навігацією, працюють з комбайнами з датчиками врожайності, вчаться керувати дронами для моніторингу полів, налаштовувати системи точного землеробства.

Коли прийшов час триматися разом: роки Олександра Васильовича Боровика

Коли у 2014 році Олександр Васильович Боровик став директором, у ліцеї вже відчувалася потреба в новому подиху. Молодь 15–18 років приходила не просто вчитися професії — вона хотіла відчувати, що її тут чекають, розуміють і підтримують.

Він почав з малого, але важливого: більше розмов із учнями, більше спільних справ поза майстернями, більше моментів, коли можна просто посміятися разом. Поступово ліцей став місцем, де хлопці та дівчата не боялися запитати, помилитися, попросити допомоги. З’явилося більше ініціативи від самих учнів — вони пропонували ідеї, організовували вечори, допомагали облаштовувати простір під себе.

А потім — 24 лютого 2022 року. Усі пам’ятають той ранок: сирени, страх, невизначеність. У такі дні можна було або розгубитися, або згуртуватися. Олександр Васильович обрав друге.

Він не давав паніці шансів. Зібрав майстрів, викладачів, учнів і сказав: «Ми продовжуємо жити. І допомагаємо тим, хто зараз на передовій». І почалося:

• 
  хлопці в майстернях варили буржуйки для бійців,
• дівчата в швейному цеху шили теплі речі та білизну,
• у їдальні пекли печиво — коробки їхали на фронт тисячами,
• писали листи — довгі, щирі, з побажаннями, які йшли від серця.

А ще приймали людей, які втікали від війни. Для них ліцей став тимчасовим домом: гарячий чай, місце, де можна поспати, поговорити, відчути, що ти не один.

Саме в ті місяці стало зрозуміло: наш заклад — це не тільки верстати й професії. Це люди, які вміють бути поруч, коли найважче.

Дякуємо Олександру Васильовичу за те, що не дозволив страху перемогти. За те, що показав молоді 15–18 років: навіть у найтемніші часи можна залишатися людьми.

Якщо ви навчалися або працювали в ті роки — розкажіть, будь ласка, у коментарях: що ви пам’ятаєте найбільше? Який момент став для вас особливим? Ваші історії — це частина нашого спільного спогаду.